Генерації.
Схід

чотири
родини

чотири
культури

одна
країна

«Генерації. Схід» — спецпроєкт Свої, в якому ми зібрали історії представників нацменшин зі сходу: надазовських греків, вірменів, грузинів та азербайджанців. Через війну росії проти України вони змушені були покинути свої домівки, шукаючи новий прихисток у більш безпечних регіонах України або евакуюватися за кордон.

Кожна історія — ніби подорож крізь час: від початку ХХ століття до сьогодення, крізь покоління. У спогадах родин — теплі та щемкі історії. Їхні предки вже втрачали свою землю — хтось за наказом радянської влади був змушений їхати з Криму і будувати власне життя заново, хтось втікав від війни у Нагірному Карабаху. Інші покинули батьківщину, щоби шукати кращої долі в Україні.

Тут вони створили власні родини, обживалися,
але зберігали свою ідентичність.

До повномасштабного вторгнення Донецька область стала домівкою для багатьох нацменшин. За даними перепису населення 2001 року, в області жили 133 зі 134 етнічних груп, що є в Україні. Історично регіон населяли молдовани, греки, росіяни, болгари.

Представники національних спільнот жили і на Луганщині. У різні часи влада надавала переселенцям землю, гроші та пільги. За часів СРСР більшовики депортували в Донецьку область десятки тисяч мешканців Західної України. Після 24 лютого 2022 року частину територій, де компактно проживали різні національні меншини, окупувала росія.

Наші герої втратили частину багатовікової історії предків — у багатьох в окупації залишилися родинні реліквії: вишиванки, меблі, архівні фотографії та інші сімейні цінності, аналогів яких вони більше не знайдуть. Бо це все передавалось від покоління до покоління, зберігалося як найбільша цінність.

Попри втрати, вони зберігають пам’ять про своїх предків, вивчають історію свого роду — шиють національний одяг, вчать мову, розповідають іншим про своє походження, передають культуру своїм дітям.

Національні меншини сходу України разом з українцями пережили всі історичні потрясіння та виклики війни. Вони будували міста, переживали Голодомор, Другу світову війну, репресії та сучасну війну. Їхні історії — це невід’ємна частина історії України, яка демонструє силу, єдність і багатогранність нашої країни.

Алевтина кахідзе

грузини

«Я не готую українські страви, але фарбую яйця на Великдень»

Алевтина Кахідзе — українська художниця, перформансистка. Вона народилася на Донеччині, у Жданівці. Батько Алевтини — грузин, мама — українка. Коли Алевтині було чотири, батьки розійшлися. Увесь цей час дівчина зростала, виховуючись на двох культурах — їздила до батька у Грузію, однак жила в Україні. Досі в будинку Алевтини стоїть ліжко — подарунок батька, яке вона привезла зі Жданівки.

Алевтіна говорить що ідентичність — не статична, що вона може змінюватись не протягом життя, а навіть в моменті.

«Ідентичність — це не коробка, що ти запакував і вона лежить. Вона стає більшою чи меншою, чи якоюсь іншою, коли криза стається»

Олександра Янієва

надазовські греки

«Я завжди розповідаю, хто такі “не зовсім греки”»

Родина Олександри все життя прожила у Старобешевому на Донеччині, яке окуповане з 2014 року російськими військами. Там було поселення надазовських греків. Дівчина — наполовину надазовська грекиня. Через війну їй та родині довелося покинути рідне селище, де залишилися своя земля і бізнес.

Саша з мамою Наталею і сестрою зараз живуть у Києві. Тут дівчина віднайшла спільноту надазовських греків, вивчає традиції та історію своєї родини, аби передати ці знання своїм майбутнім дітям. Саша хоче вивчити урумську — мову надазовських греків, а ще — шиє традиційну сорочку.

«Я хочу пошити сорочку з таким самим кроєм. Якщо підібрати вдалу тканину і вишити ту вишивку, яка була на сорочці, зробити репліку, то можна було б залишити її як виставковий варіант одягу надазовських греків»

Анна Сімонян

вірмени

«Мої діти говорять двома мовами — українською і вірменською»

Анна народилася в Україні, і називає себе українською вірменкою. Її родина опинилась в Україні на початку 90-х, рятуючись від війни у Нагірному Карабаху. Оселилися на півдні Луганщині — у Міусинську. Та через окупацію цього невеликого шахтарського міста у 2014 році родина мусила шукати прихисток далі, на підконтрольній українській владі території. І переїхали до Бахмута. Там облаштувалися. Анна у 2017 переїхала до Києва, а через три роки туди ж переїхали її батьки — через погане самопочуття батька.

«Мене стільки разів кидало по світу, стільки разів виривали з кров'ю з місця, де прижилася, що просто не виживу, якщо це станеться знов»

Через повномасштабну війну родина втратила дім та бізнес. Нині вони відкрили ресторан вірменської кухні Simon’s на околиці Києва. З початку повномасштабки протягом двох місяців готували тут гарячі обіди і розвозили людям, працювали як гуманітарний хаб. У родинному закладі працює вся родина Анни.

Джейхун Сафаров

азербайджанці

«Національність робить наповнення — культура, традиції і мова»

Джейхун — відомий стендапер і азербайджанець з Донеччини. Його батько приїхав в Україну у 90-х на заробітки — працював у шахті. Мама Джейхуна — українка, працювала вчителькою. У липні 2025 батьки евакуювалися з Родинського, де до цього часу виживали під страшними обстрілами.

«Для українців я Джейхун» — людина з незвичним ім'ям та етнічним походженням, але яку приймають як частину спільноти. Це не гірше чи краще за азербайджанське прийняття — просто інше».